Суб'єкти (органи), які здійснюють управління транспортом, їхня структура й повноваження.

В юридичній літературі під суб'єктами управління розуміють носія прав і обов'язків у тій чи іншій сфері правовідносин, здатного своїми діями реалізовувати надані права й виконувати покладені на них обов'язки. Це означає, що суб'єкт права повинен мати комплекс передумов, які б дозволяли надати йому певні суб'єктивні права і обов'язки. До таких передумов належать:

1) наявність певної організаційно-правової форми, в якій здійснюється господарська або управлінська діяльність. Організаційно-правова форма передбачає, по-перше, певну структуру суб'єкта (органа управління), яка регулюється нормами права, статутним або штатно-посадовим розкладом. По-друге, порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації, який в основному встановлюється законодавством України;

2) зовнішня відокремленість, яка характеризується наявністю системоутворюючих ознак, а саме: юридично відокремлене і закріплене майно, самостійний баланс, поточний та інші рахунки в банках, установчі документи (договір, статут, акт про створення суб'єкта, положення) та інші атрибути;

3) здатність виражати і здійснювати волю у відносинах з державою, або державну волю в процесі управління, можливість набувати від свого майнові й особисті немайнові права, вступати в зобов'язання і виступати в судових органах.

Отже, суб'єкти управління транспортом — це органи, організації та їхні посадові особи, створені у встановленому законодавством порядку спеціально для здійснення управлінських функцій, наділені правами й обов'язками, щоб своїми діями реалізовувати надані права і виконувати покладені на них обов'язки.

Управління транспортом як цілісною єдиною системою персоніфіковано, уніфіковано та розподілено між органами державної влади відповідно до їх компетенції Управління транспортом здійснюють:

• Верховна Рада України;

• Кабінет Міністрів України;

• Міністерство транспорту України;

• спеціально уповноважені на це органи транспорту відповідно до чинного законодавства;

• місцеві органи виконавчої влади (держадміністрації та органи місцевого самоврядування.



Кожний із зазначених органів здійснює управління в межах своєї компетенції та притаманними йому методами. Вищі органи законодавчої і виконавчої влади приймають відповідні закони, постанови, статути, інші нормативні акти, спрямовані на забезпечення діяльності різних видів транспорту і транспортної системи в цілому. Спеціально уповноважені транспортні органи та місцеві органи виконавчої влади й органи місцевого самоврядування забезпечують виконання законів, нормативних актів вищих органів влади й приймають свої нормативні акти, а також акти застосування норм права, спрямовані на безпосереднє виконання завдань, пов'язаних з перевезенням пасажирів і вантажів, з організацією роботи транспорту в цілому.

До компетенції Верховної Ради України з питань діяльності транспорту віднесено:

1) прийняття законів;

2) затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

3) визначення основних засад використання транспорту і зв'язку;

4) організація і діяльність органів виконавчої влади;

5) засади місцевого самоврядування;

6) правові засади і гарантії підприємництва;

7) правовий режим воєнного і надзвичайного стану. Верховна Рада України може приймати до свого розгляду й інші питання в цій галузі. Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні.

Щодо органів виконавчої влади, то в цілому в системі, як зазначає В.Б. Авер'янов, виділяють структурні ланки трьох організаційно-правових рівнів:

1) вищий рівень — Кабінет Міністрів України (у функціональній взаємодії з Президентом України);

2) центральний рівень — міністерства, державні комітети, інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи виконавчої влади:

3) місцевий рівень, на якому діють:

а) органи виконавчої влади загальної компетенції — Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, районні. Київська і Севастопольська міські державні адміністрації;

б) органи спеціальної — галузевої — компетенції, котрі безпосередньо підпорядковані центральним органам виконавчої влади й перебувають у так званому подвійному підпорядкуванні.

Враховуючи специфіку управління транспортом, на нашу думку, до центрального організаційно-правового рівня можна віднести урядові органи, які діють у складі Міністерства транспорту України, йому підпорядковуються і виконують функції державного управління окремими підгалузями транспортного комплексу — автомобільним, авіаційним, залізничним, морським га річковим транспортом.

Згідно з Конституцією України, Кабінет Міністрів є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону, забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, спрямовує та координує роботу міністерств та інших органів виконавчої влади.

У своїй виконавчо-розпорядчій діяльності Кабінет Міністрів здійснює такі функції:

1) видання статутів окремих видів транспорту;

2) регулювання безкоштовних перевезень пільгових категорій громадян;

3) визначення діяльності транспортно-експедиційних організацій та виконання ними комплексу послуг;

4) порядок ліцензування транспортної діяльності;

5) спеціальні питання охорони й супроводження вантажів;

6) видання спеціальних положень (наприклад, щодо координації діяльності транспорту);

7) утворення й реорганізація центральних транспортних органів, призначення й звільнення їх керівників;

8) порядок встановлення охоронних зон, їх розміри й режим;

9) визначення тарифної політики.

Крім цих напрямків, які є загальними для транспортного комплексу в цілому. Кабінет Міністрів здійснює свою діяльність і в окремих галузях транспорту.

Так для залізничного транспорту загального користування Кабінет Міністрів:

а) визначає порядок на заставу майна, що перевозиться;

б) встановлює державні замовлення у відношенні перевезень пасажирів, вантажів, вводить нові потужності та забезпечує модернізацію технічних засобів;

в) затверджує положення про відомчу воєнізовану охорону;

г) встановлює порядок з мобілізаційної підготовки залізничного транспорту;

ґ) затверджує спеціальні переліки категорій робітників залізничного транспорту.

У сфері дорожнього руху:

а) контролює виконання законодавства про дорожній рух;

б) визначає єдиний порядок організації дорожнього руху та його безпеки;

в) встановлює єдині вимоги з проектування, будівництва,

утримання й охорони автомобільних шляхів, вулиць та залізничних переїздів, затверджує програми їх будування;

г) затверджує положення про службу безпеки дорожнього руху;

ґ) затверджує правила дорожнього руху;

д) визначає правила ввозу транспортних засобів на територію України;

є) встановлює порядок сертифікаційних випробувань для серійного виробництва транспортних засобів;

є) встановлює порядок видачі посвідчень на право управління транспортними засобами.

У сфері діяльності водного транспорту:

а) затверджує перелік внутрішніх водних шляхів, віднесених до категорії судноплавних;

б) вирішує спеціальні питання проведення технічного нагляду за суднами;

в) встановлює порядок ведення Державного суднового реєстру України й Суднової книги України,

г) визначає перелік Морських портів, які відкриті для заходу іноземних суден.

У сфері діяльності авіаційного транспорту:

а) затверджує положення про розмір державних зборів;

б) встановлює визначені межі польотів, наприклад мінімальну висоту польоту;

в) вирішує спеціальні питання страхування.

У сфері діяльності трубопровідного транспорту:

а) визначає і встановлює порядок ліцензування діяльності в цій галузі;

б) визначає органи, які здійснюють управління майном підприємств, установ і організацій трубопровідного транспорту;

в) затверджує Правила охорони магістральних трубопроводів;

г) визначає особливості застосування Закону України «Про трубопровідний транспорт» у частині функціонування промислового трубопровідного транспорту;

ґ) на основі законодавства України видає інші акти, які стосуються галузі трубопровідного транспорту.

Отже, ми бачимо, що «управлінська воля» Кабінету Міністрів охоплює базові сторони діяльності транспорту, впливаючи на які, досягається вирішення поставлених перед транспортом завдань.

Кабінет Міністрів України може приймати до свого розгляду й інші питання, як, наприклад, питання, пов'язані з запровадженням у державі особливого періоду, мобілізаційної роботи, підготовки й укладання міжнародних договорів, галузевого співробітництва з Європейським Союзом та інші.

Центральним державним органом регулювання діяльності транспортного комплексу України (незалежно від форм власності та відомчої підлеглості суб'єктів транспортної діяльності) є Міністерство транспорту України, повноваження якого визначено Положенням про Міністерство транспорту України. Воно несе відповідальність за розробку та реалізацію Державної транспортної політики, головною метою якої є захист економічних і соціальних інтересів нації. Міністерство транспорту України здійснює оперативне управління в галузі транспорту й виконує такі функції:

—розробляє та впроваджує заходи, спрямовані на становлення єдиної транспортної системи України,

—розробляє й реалізує заходи зі вдосконалення взаємодії усіх видів транспорту й координацію їх діяльності;

—забезпечує реалізацію єдиної державної, економічної, тарифної, інвестиційної, науково-технічної й соціальної політики на транспорті;

—організовує роботу з забезпечення безпеки на транспортному комплексі та його надійності;

—організовує розробку й експертизу проектів державних програм розвитку транспортного комплексу й бере участь в їх виконанні;

—здійснює (в межах своїх повноважень) функції з управління державним майном підприємств, які перебувають у загальнодержавній власності та у сфері управління Мінтрансу;

—виступає державним замовником наукових досліджень комплексного характеру з економічних, технологічних, організаційних і екологічних проблем розвитку транспорту;

—подає в установленому порядку пропозиції про зміну умов функціонування транспорту, які відносяться до оподаткування, кредитування, та про визначення особливостей приватизації й демонополізації підприємств;

—сприяє розвитку зовнішньополітичних зв'язків. За дорученням Кабінету Міністрів України представляє інтереси транспортного комплексу України в міжнародних організаціях, укладає угоди про розвиток міжнародних сполучень, погоджує з відповідними органами інших держав квоти міжнародних перевезень пасажирів і вантажів;

—визначає порядок укладання контрактів з керівниками державних підприємств.

На основі вищенаведеного та на основі транспортного законодавства України і підзаконних нормативно-правових актів, слід зазначити, що вся оперативна управлінська діяльність в галузі транспорту покладена на Міністерство транспорту України й будь-які питання господарської діяльності транспортних підприємств не відбуваються без прямого чи побічного впливу (участі) Міністерства транспорту України. Для прикладу: річкові порти в Україні — це акціонерні товариства, які можуть самостійно проводити свою господарську діяльність. Проте, завдяки покладеним на Мінтранс державно владним повноваженням, він активно впроваджує економічну й соціальну політику в діяльності річкових портів.

Структурно Міністерство транспорту України складається з кількох державних департаментів і адміністрацій за напрямами транспортної діяльності. Сучасна організаційна структура державного управління транспортом України була сформована в кінці 1995 року. За цей проміжок часу вона поступово набула розквіту. З метою вдосконалення структури органів виконавчої влади та підвищення ефективності державного управління в структуру Міністерства транспорту України були внесені істотні зміни, а саме: було ліквідовано Державні адміністрації морського й річкового транспорту, автомобільного транспорту та авіаційну авіакомпанію з покладенням їх функцій на Міністерство транспорту України, тобто діяльність цих видів транспорту стала в безпосередньому підпорядкуванні Мін-трансу. Та в його складі створені структурні підрозділи за напрямами транспортної діяльності.

Згідно з цим, тепер існують такі державні органи управління окремими підгалузями транспортного комплексу:

1. На автомобільному транспорті — Державний департамент автомобільного транспорту (Укравтотранс), як урядовий орган державного управління в галузі автомобільного транспорту, що діє у складі Мінтрансу та йому підпорядковується.

2. На авіаційному транспорті — Державний департамент авіаційного транспорту (Укравіатранс), як урядовий орган державного управління, що діє в складі Мінтрансу та йому підпорядковується.

3. На залізничному транспорті — Державна адміністрація залізничного транспорту України (Укрзалізниця), як орган управління залізничним транспортом загального користування, підвідомчий Мінтрансу.

До сфери управління Укрзалізниці входять Донецька, Львівська, Одеська, Південна, Південно-Західна й Придніпровська залізниці, а також інші об'єднання, підприємства, установи та організації залізничного транспорту за переліком, визначеним Мінтрансом.

Укрзалізниця здійснює централізоване управління процесом перевезень у внутрішньому і міжнародному сполученні та регулює виробничо-господарську діяльність залізниць у сфері організації цього процесу.

Положення про Державну адміністрацію залізничного транспорту України затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 29 лютого 1996 р. № 262.

4. На морському й річковому транспорті — Державний департамент морського й річкового транспорту (Укрморрічфлот), як урядовий орган державного управління в галузі морського річкового транспорту, що діє у складі Мінтрансу та підпорядковується йому. Положення про Державний департамент морського й річкового транспорту затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від З0 березня 2000 р. № 584.

Ця структура дозволяє спеціалізуватися в одній галузі транспорту, а також і взаємопов'язувати ці галузі через спільне керівництво (одне Міністерство), проведення спільної політики, характерної для транспортного комплексу в цілому. Слід також зазначити, що Міністерство транспорту України через ці підрозділи безпосередньо спілкується з транспортними підприємствами та їхніми комплексами, що дозволяє в деяких обставинах вийти на безпосередній зв'язок: Міністерство транспорту України — окреме підприємство (порт, пароплавство) в особах керівників цих окремих транспортних структур.

Вважається за доцільне зазначити основні моменти діяльності Міністерства транспорту України в окремих ланках транспорту (підгалузях транспорту).

У сфері залізничного транспорту Міністерство транспорту України:

а) подає пропозиції Кабінету Міністрів України про створення, реорганізацію, ліквідації й визначення територіальних меж залізниць України, на призначення та звільнення їх керівників;

б) дає (або ні) погодження на приватизацію майна залізниць відповідної категорії;

в) дає (або ні) погодження на закриття мало діяльних збиткових залізничних ділянок, станцій і залізничних під'їзних шляхів;

г) здійснює державний нагляд за безпекою руху;

ґ) дає (або ні) погодження на тимчасові введення обмежень щодо перевезень в окремі райони під час стихійного лиха, виникнення надзвичайних обставин, скупчення не розвантажених транспортних засобів у пунктах призначення;

д) контролює порядок відшкодування збитків унаслідок порушення договірних обов'язків.

У сфері дорожнього руху (згідно з Законом України «Про дорожній рух») така діяльність Міністерства транспорту України законодавцем визначена не персоніфіковано (приховано). Однак, за загальним правилом, це міністерство в межах своєї компетенції забезпечує безпеку дорожнього руху, несе відповідальність за виконання програм (державних і галузевих) у сфері дорожнього руху, сприяє підприємствам, установам і організаціям, які входять до його складу, в здійсненні заходів, спрямованих на забезпечення безпеки дорожнього ручу. Міністерство може виконувати окремі функції міжгалузевого управління в сфері дорожнього руху і його безпеки. Крім того, на Міністерство транспорту України покладені повноваження щодо затвердження Положення про діяльність комісії з безпеки руху.

У сфері морського та річкового транспорту:

1) регулює торговельне мореплавство шляхом затвердження правил, інструкцій та інших нормативних актів:

2) затверджує Правила перевезень вантажів, пасажирів і багажу;

3) бере участь в узгодженні Правил перевезень пошти;

4) затверджує Правила перевезень вантажів у прямому, змішаному та прямому водному сполученні;

5) здійснює державний нагляд за торговельним мореплавством України;

6) бере участь у погодженні діяльності з відведення землі та водного простору для торговельного мореплавства, будування та будь-якої роботи в зоні дії навігаційного обладнання й морських шляхів;

7) визначає порядок присвоєння судну назви та ідентифікаційного номеру супутникового зв'язку;

8) дає дозвіл на заходження в територіальні води України ядерного судна;

9) встановлює порядок стягнення та розмір зборів за реєстрацію суден у Державному судновому реєстрі України чи Судновій книзі України;

10) дає згоду на тимчасову втрату права плавання судна під Державним прапором України (за певних умов);

11) встановлює форму й правила ведення списку осіб суднового екіпажу, списку пасажирів, санітарного журналу й суднових радіо- і машинних журналів;

12) встановлює порядок стягнення та розмір зборів за видання суднових документів;

13) встановлює мінімальний склад екіпажу судна, за яким дозволяється вихід у море;

14) затверджує Статут служби на морських суднах;

15) затверджує правила стосовно судновласника судна;

16) узгоджує Інструкцію по проведенню дізнання на морських суднах;

17) затверджує Положення про капітана морського торговельного порту;

18) призначає капітана морського торговельного порту;

19) встановлює порядок розслідування аварійних морських пригод;

20) встановлює Правила контролю суден;

21) затверджує Положення про державну лоцманську морську службу;

22) встановлює райони обов'язкового лоцманського проведення;

23) встановлює порядок стягнення й розмір лоцманського збору;

24) встановлює розмір особливої винагороди морському лоцману;

25) створює служби регулювання руху суден, які здійснюють радіолокаційне обслуговування суден;

26) встановлює Правила плавання в зоні інтенсивного судноплавства;

27) затверджує Типове положення про службу регулювання руху суден і Положення про лоцмана-оператора такої служби;

28) встановлює порядок стягнення й розмір збору за послуги служби, регулювання руху суден; встановлює платню за послуги агентських організацій; у виключних випадках забороняє прийняття вантажів до перевезення у визначених напрямках;

29) дає дозвіл на каботажні перевезення поміж портами України;

30) встановлює порядок видання, перевірки й визнання свідоцтва про забезпечення відповідальності.

У сфері авіаційного транспорту:

а) регулює діяльність цивільної авіації;

б) бере участь в координації дій зі службами пошуку та рятування.

Таким чином, з усього вищенаведеного видно, що управлінський вплив Міністерства транспорту України значний і різнобічний, він стосується всіх транспортних ланок і являє собою постійний прояв відповідних функцій держави.

Як необхідне, слід зазначити й ті негативні моменти, які ще існують в управлінському впливі на рівні Міністерства транспорту України: існує неврегульованість питання про державне управління трубопровідним транспортом. Так, згідно зі ст. 8 Закону України «Про трубопровідний транспорт» державне управління у сфері трубопровідного транспорту здійснюють центральні та місцеві органи державної виконавчої влади, представницькі органи та органи місцевого самоврядування в межах їх компетенції відповідно до чинного законодавства України. Тут неможливо відразу вказати, який саме з центральних органів виконавчої влади здійснює державне управління в цій сфері. Це може бути і Міністерство оборони України — згідно з ч. 2 ст. 8 та ч. 8 ст. 18 Закону України «Про трубопровідний транспорт» — воно здійснює безпосереднє керівництво підприємствами трубопровідного транспорту і контроль за їх діяльністю (на особливий період), це може бути НКРЕ (Національна комісія з регулювання електроенергетики) — вправі видавати ліцензії на транспортування певних речовин трубопроводами та деякі інші органи.

Однак, слід вказати і на те, що управлінськими повноваженнями в цій галузі наділене і Міністерство транспорту України, бо, як відомо, трубопровідний транспорт входить до Єдиної транспортної системи України, а, наприклад, згідно зі ст. 9 Закону України «Про функціонування єдиної транспортної системи України в особливий період» управління єдиною транспортною системою України в особливий період здійснює Міністерство транспорту України.

Важливим питанням постає взаємоузгодження політики в самій структурі Міністерства транспорту України поміж його окремими ланками. Так, наприклад, з прийняттям Статуту залізниць України в 1998 р. виникли деякі суперечності поміж залізничниками і водниками (портовиками).

У розглянутій управлінській ієрархії крім вищезгаданих Кабінету Міністрів України й Міністерства транспорту України існують й інші керівні ланки. Ці ланки можна розглядати як в галузевому відношенні, наприклад Управління Одеської залізниці, так і в територіальному (регіональному відношенні), наприклад місцева державна адміністрація.

Основним суб'єктом діяльності залізничного транспорту є залізниця. Залізниця — це статутне територіально-галузеве об'єднання, до складу якого входять підприємства, установи та організації залізничного транспорту й яке при централізованому управлінні здійснює перевезення пасажирів і вантажів у визначеному районі транспортної мережі.

На сьогоднішній час в Україні налічується шість залізниць — Одеська, Придніпровська, Донецька, Південна, Південно-Західна, Львівська, загальне управління якими здійснюється Державною адміністрацією залізничного транспорту України. Залізниця є складним комплексом, призначеним здійснити весь процес, пов'язаний з транспортуванням, з першого й до останнього моменту на території сфери своєї діяльності. Так, Одеська залізниця пролягає через територію шести областей — Одеську, Херсонську, Миколаївську, Черкаську, Вінницьку, Кіровоградську і на цій території забезпечує потреби населення та суспільного виробництва в залізничних перевезеннях; Південно-Західна залізниця є найдовшою залізничною магістраллю в Україні, що дорівнює близько 12 тисячам кілометрів і з'єднує 11 областей. Взагалі шість залізниць загальною довжиною 23 тисячі кілометрів, якими цілодобово пересувається 2,4 тисячі потягів тільки пасажирського призначення та ще удвічі—тричі більше вантажних потягів. Щорічно залізниця перевозить 610 млн. людей і понад 700 млн. тонн вантажів. Усе це обслуговують 177 вокзалів, близько 2 тис. залізничних станцій. За останні роки здійснюються широкомасштабні роботи задля технічного удосконалення багато профільного господарства залізничного транспорту, які дозволяють йому зайняти провідне місце в транспортній системі України щодо забезпечення пасажирських і вантажних перевезень, досягнення високої продуктивності праці.

Слід зазначити, що законодавець приділив значну увагу залізницям, один з показників цього — закріплення майна залізниць у формі загальнодержавної власності (як свідчить практика, на сьогоднішній день приватизовано близько 1% залізничного транспорту, який є допоміжним, неосновним).

Як кожний суб'єкт транспортних правовідносин залізниця має свої юридичні права та обов'язки.

Права залізниць:

—встановлення межі зон підвищеної небезпеки;

—стягнення з вантажовідправників (вантажоотримувачів) пені за несвоєчасну сплату за перевезення;

—вимоги до вантажовідправників і вантажоотримувачів щодо безумовного дотримання вимог і норм в частині використання засобів механізації навантажувально-розвантажувальних робіт, тари, спеціалізованих контейнерів, що виключає пошкодження рухомого складу, споруд і приладів шляхового господарства й забезпечує збереження вантажів;

—вимоги щодо повернення вантажу, який перебуває в чужому незаконному володінні, а також щодо відшкодування збитків, які завдані викраденням, знешкодженням або його псуванням (з метою забезпечити можливість повернення власнику вантажу).

Обов'язки залізниць:

—забезпечення своєчасного та якісного перевезення пасажирів, вантажів, багажу, вантажобагажу і пошти;

—сприяння розвитку інфраструктури залізничного транспорту загального користування й інфраструктури для надання транспортних послуг;

—збереження вантажів, що перевозяться;

—охорона навколишнього природного середовища від шкідливого впливу залізничного транспорту загального користування;

—забезпечення безпеки життя й здоров'я громадян, які користуються її послугами, а також безпеки руху потягів;

—розвиток інфраструктури транспортного забезпечення зовнішньоекономічної діяльності України, збільшення перепускної і переробної можливостей прикордонних пропускних пунктів, приведення парку рухомого складу й контейнерів, які виходять на іноземну мережу залізниць, відповідно до міжнародних стандартів і вимог (тут слід нагадати, що всі залізниці України мають вихід до державних кордонів України).

Це визначення прав і обов'язків залізниць було б неповним, якщо б не було вказано на те, що згідно зі ст. 23 Закону України «Про залізничний транспорт» визначається і відповідальність залізниць (та їхніх структурних підрозділів) за порушення договірних обов'язків при перевезеннях. Така відповідальність полягає в матеріальному відшкодуванні збитків і входить до сфери цивільно-правових (арбітражно-правових) відносин.

Якщо залізницю розглядати як систему (з певною ієрархією), то в цій системі існують відповідні лінійні ланки, основною з яких є дирекція залізничних перевезень, котрій підпорядковані залізничні станції. Такі лінійні підприємства, маючи на господарсько-виробничому рівні певні ознаки самостійності, повністю підпорядковані управлінню відповідної залізниці і планують свою діяльність на основі економічної політики залізниці.

Основними суб'єктами діяльності водних транспортних правових відносин можна визнати пароплавство (судноплавна компанія) та порт.

Пароплавство — основний виробничий ланцюг водного транспорту, що являє собою об'єднання підприємств водного транспорту (на будь-якому рівні зв'язків), забезпечує прийняття, зберігання й транспортування вантажів, перевезення пасажирів, ремонт і утримання суден, підготовку кваліфікованих фахівців для надійного функціонування всіх ланок водного транспорту.

З основних пароплавств, діючих сьогодні в Україні, можна назвати такі:

—акціонерна судноплавна компанія «Укррічфлот»;

—акціонерне підприємство «Азовське морське пароплавство»;

—державна судноплавна компанія Чорноморське морське пароплавство (ЧМП);

—акціонерне товариство «Українська Дунайська судноплавна компанія» — AT «УДАСКО»;

—судноплавна компанія «Укрферрі»;

—державна судноплавна компанія «Українське морське пароплавство».

Розглядаючи діяльність пароплавств, її можна визначити на основі такої категорії, як торговельне мореплавство, під якою ст. 1 Кодексу торговельного мореплавства України визнає діяльність, що пов'язана з використанням суден для перевезення вантажів, пасажирів, багажу й пошти, рибних та інших морських промислів, розвідування і видобування корисних копалин, виконання буксирувальних, криголамних й рятувальних операцій, прокладання кабелю, а також для інших господарчих, наукових і культурних цілей. На таку діяльність, яка входить в поняття «торговельне мореплавство» можуть мати право лише ті суб'єкти, у володінні, користуванні чи розпорядженні яких перебувають судна, при наявності в них ліцензії на таку діяльність і ця ліцензія видана у відповідності до чинного законодавства України. Це є основним з прав суб'єктів водного транспорту, оскільки лише за його наявністю водні транспортні підприємства можуть виступати як суб'єкти водних транспортних правових відносин.

Найважливішим суб'єктом водних транспортних правовідносин є порт, який ми розглядатимемо на основі морського торговельного порту (оскільки йому надано більш повне врегулювання нормами права). Основою діяльності будь-якого суб'єкта права є його правовий статус. Такий правовий статус морського порту визначається в ст. 73 Кодексу торговельного мореплавства України, згідно з яким морський порт можна визнати як державне транспортне підприємство, призначене для обслуговування суден, пасажирів і вантажів на відведених порту території та акваторії, а також для перевезення вантажів і пасажирів на належних порту суднах.

Порівняно з морським портом річковий може перебувати і в недержавній формі власності (як правило, колективній, а саме — акціонерні товариства).

Основою правового статусу морського порту виступають його права й обов'язки. Ці права й обов'язки можуть проявлятися через діяльність відповідних посадових осіб порту — начальника й капітана порту.

Права морського торговельного порту:

—визначення аварійного стану судна (визначає капітан порту);

—видання обов'язкових постанов, які регулюють питання безпеки руху, охорони вантажів, майна порту, суспільного порядку, проведення санітарних і протипожежних заходів у порту, охорона навколишнього природного середовища, порядок заходу суден до морського порту й виходу з нього (здійснює начальник порту);

—надання плавучих та інших технічних засобів для рятування людей і суден, що терплять лихо (здійснює начальник порту);

—надання дозволу на вихід судна з порту (компетенція капітана порту);

—проведення портових зборів;

—вибір суднопідйомних підприємств для піднімання затопленого в морі майна.

Обов'язки морського торговельного порту:

—забезпечення безпечного руху в портових водах, безпечної стоянки й обробки суден;

—утримання в справному стані гідротехнічних споруд, засобів зв'язку й електрорадіонавігації;

—контроль і підтримання оголошених глибин;

—надання допомоги потерпілим;

—забезпечення перевантаження вантажів з інших видів транспорту на судно або в зворотному напрямку;

—забезпечення складських операцій з вантажем;

—забезпечення пасажирів морського транспорту якісними і своєчасними послугами й перевезеннями.

Суб'єкт морських торговельних правовідносин — морський порт як юридична особа — має свій правовий статус, який визначається чинними нормативно-правовими актами і є основною керуючою ланкою на об'єктах водного транспорту. Слід указати і на те, що визначення річкового порту не дається так чітко і на такому нормативному рівні як морського, що обумовлено історичним підходом до водного транспортного права, проте, виходячи з аналогії діяльності обох категорій портів (річкового й морського), можна стверджувати як про їхню специфічність, так і про деякі моменти подібності. І тому окремі події, не визначені й не врегульовані нормами права, можуть розглядатися за аналогією та її проектуванням на відповідні суспільні відносини в галузі водного транспорту.

Автомобільне підприємство є основною, первинною ланкою системи автомобільного транспорту України. Таке підприємство являє собою єдиний виробничо-господарський комплекс, до складу якого входять (або можуть входити) автотранспортні, авторемонтні та інші внутрішні підрозділи, названі виробничими одиницями. Використовуючи закріплене за ним майно або майно, яке є в нього за правом власності, автомобільне підприємство силами трудового колективу під керівництвом спеціально уповноважених на те осіб (дирекція) або власників виконує виробничо-господарську діяльність (перевезення, надання інших транспортних послуг) відповідно до державних програм розвитку дорожнього руху й на основі ліцензії і сертифікату на здійснення діяльності, пов'язаної з виготовленням, ремонтом і експлуатацією транспортних засобів, перевезеннями вантажів/пасажирів та іншими видами діяльності.

У процесі своєї діяльності автомобільне підприємство несе обов'язки і користується правами, закріпленими в чинних нормативно-правових актах. Щоб мати змогу самостійно брати участь у транспортних та інших правових відносинах, автомобільне підприємство наділяється правами юридичної особи. Слід також зазначити, що автотранспортні підприємства як юридична особа, володіють цивільною правоздатністю, під якою розуміється їх здатність мати цивільні права й нести обов'язки

Правоздатність автомобільного підприємства, як і будь-якої юридичної особи, є спеціальною. Це означає, що вони можуть користуватися своїми правами й нести обов'язки, вступати в правовідносини з іншими підприємствами, організаціями й фізичними особами тільки відповідно до встановлених цілей своєї діяльності. Здійснення будь-яких угод, договорів чи інших дій, які заходять за межі спеціальної правоздатності автомобільних підприємств є незаконними.

Права автомобільних підприємств:

—надання за договорами іншим підприємствам і організаціям автобусів для перевезення робочих до місць роботи і навпаки, з оплатою за діючими тарифами;

—організація супроводження й зберігання пошти на шляху прямування;

—здійснення транспортно-експедиційного обслуговування й надання послуг в цій галузі;

—надання претензій і позовів.

Обов 'язки автомобільних підприємств:

—наявність ліцензії (сертифіката) на виконання певного виду діяльності;

—розгляд претензій і несення матеріальної відповідальності;

—перевезення пасажирів і багажу в автобусах і легкових автомобілях, гарантуючи безпеку пасажирів, необхідні умови, культурне обслуговування й своєчасність;

—доставления вантажів у встановлені терміни;

—при перевезеннях автомобільними дорогами суворо дотримуватися вимог Правил дорожнього руху і Правил користування й охорони автомобільних доріг і дорожніх споруд.

Як уже було зазначено, основним напрямком діяльності автомобільних підприємств є здійснення ними автомобільних перевезень. Такі перевезення, згідно зі ст. 5 Статуту автомобільного транспорту УРСР розділяють на місцеві, міжміські; міжнародні, що відрізняються як за відстанню, так і за пунктами, між якими здійснюється переносний.

Слід також сказати, що процес приватизації, який на цей час проходить в Україні й торкнувся всіх галузей економіки (у тому числі й транспорту), найбільше проявився в автомобільній галузі, де приватизовано понад 85% власності. Це свідчить про ту питому вагу, якою наділяється автомобільний транспорт і про його найбільш швидке і гармонічне входження до процесу становлення ринкових відносин в Україні.

Авіаційне транспортне підприємство як складова єдиної транспортної системи.

При розгляді цього питання слід нагадати, що, згідно зі ст. 2 Повітряного кодексу України, авіація як галузь об'єднує всі види підприємств, організацій і установ, діяльність яких спрямована на створення умов і використання повітряного простору людиною за допомогою повітряних суден.

Суб'єктами, які займаються діяльністю, пов'язаною з розробкою, виробництвом, ремонтом і експлуатацією цивільної авіаційної техніки може бути будь-яка юридична або фізична особа, яка отримала від державного органу з питань сертифікації і реєстрації сертифікат, який підтверджує відповідність рівня технічної підготовки вказаної особи вимогам відповідних авіаційних правил України.

Іншими словами, особа, організація або підприємство повинно бути експлуатантом, тобто або безпосередньо експлуатувати повітряні судна або надавати свої послуги в цій галузі. Тут слід зазначити те, що, повітряним перевізником може бути тільки та фізична або юридична особа, яка виконує повітряні перевезення й яка має право експлуатувати авіаційну техніку.

З наведеного можна зробити висновок, що основою визнання суб'єктом авіаційного транспорту є набуття права експлуатанта. Таким експлуатантом може бути як національний — Український, так і змішаний (Український сумісно з іноземним) або суто іноземний. Так, наприклад, у ст. 48 Повітряного кодексу України, яка визначає аеропорти, вказано, що реєстрація й сертифікація аеропортів відповідно до чинних в Україні правил є обов'язковою і, якщо аеропорт є сумісним з іноземною державою підприємством, або повністю належить іноземному інвестору, то також має пройти сертифікацію й реєстрацію. Усе це вказує на можливість діяльності будь-яких суб'єктів у сфері авіації — або за формою власності, або за державною (національною) належністю і надає їм рівні права в такого роду діяльності.

Як відомо з теорії права, будь-яка діяльність суб'єктів права характеризується їхнім правовим статусом у певній сфері суспільних відносин, який, своєю чергою, визначається певними правами й обов'язками суб'єктів.

Права експлуатантів:

здійснення господарської і комерційної діяльності в галузі авіації відповідно до чинних нормативно-правових актів України;

—авторський нагляд за дотриманням і зберіганням придатності до польотів;

—встановлення правил повітряних перевезень, які спрямовані на підвищення якості й ефективності перевезень і які не нижче відповідних існуючих нормативних вимог;

—відмовлення пасажиру в перевезенні в певних випадках;

—оскарження рішення.

Основні обов'язки експлуатантів:

—проведення обов'язкового страхування;

—забезпечення безпеки польотів;

—наявність відповідного сертифікату (ліцензії);

—відшкодування збитків.

Таким чином, діяльність суб'єктів повітряних правових відносин визначається їхньою правоздатністю, тобто здатністю мати права й обов'язки. Ця правоздатність є спеціальною і визначає діяльність даних суб'єктів у межах авіаційної галузі.

Трубопровідний транспорт є досить молодим видом транспорту, який почав набувати значення лише в другій половині XX сторіччя. На сучасному етапі в Україні існує система трубопровідного транспорту, яка, згідно зі ст. 2 Закону України «Про трубопровідний транспорт», складається з магістрального трубопровідного транспорту та промислового трубопровідного транспорту. Як видно з цієї статті, система трубопровідного транспорту є збірним поняттям, а безпосередньо визначають його діяльність підприємства трубопровідного транспорту, які здійснюють приймання, збереження, перевантаження й транспортування трубопроводами (в тому числі з метою транзиту), вуглеводнів, хімічних продуктів, води, інших продуктів і речовин на основі договорів з урахуванням економічної ефективності і перепускної здатності трубопроводів.

Основою економічних і соціальних відносин підприємств трубопровідного транспорту, що виникають у процесі їхньої діяльності, є принцип взаємної вигоди. Визначаючи правовий статус підприємств трубопровідного транспорту, слід зазначити, що він будується на системі певних прав і обов'язків.

Права підприємств трубопровідного транспорту:

—визначення своєї організаційної структури залежно від певних завдань, які на них покладаються;

—контроль виконання робіт, які визначають Правила охорони магістральних трубопроводів;

—енергозабезпечення об'єктів трубопровідного транспорту за першою категорією надійності;

—порушення питань про притягнення проектних організацій до відповідальності за помилкові проектні рішення в порядку, встановленому законодавством України.

Обов 'язки підприємств трубопровідного транспорту:

—забезпечення поставки користувачам вуглеводнів, хімічних продуктів, води та інших продуктів і речовин відповідно до умов договорів;

—дотримання діючих норм і правил безпеки й технічної експлуатації трубопроводів, правил пожежної охорони й охорони навколишнього природного середовища;

—здійснення моніторингу;

—наявність ліцензії та сертифікату.

Визначаючи особливий статус підприємств трубопровідного транспорту, який характеризується місцем і роллю трубопроводів у суспільних відносинах, можна стверджувати і про більш детальне зазначення прав і обов'язків даних підприємств.

Управління міським електротранспортом, а також метрополітеном як складовими єдиної транспортної системи здійснюють місцеві державні адміністрації, їх структурні підрозділи та органи місцевого самоврядування відповідно до законодавства. Важливе місце управлінню міським електротранспортом відводиться Головній державній технічній інспекції міського електротранспорту. На Головну державну технічну інспекцію відповідно до вимог Закону України «Про дорожній рух» покладається проведення реєстрації та облік трамвайних вагонів і тролейбусів, а також здійснення державного контролю за технічним станом міського електротранспорту незалежно від форм власності підприємств і забезпечення безпеки руху трамвайних вагонів і тролейбусів. Але основне місце у забезпеченні діяльності міського електротранспорту належить місцевим державним адміністраціям та їхнім структурним підрозділам (управлінням, відділам), транспортним підприємствам.

Відповідно до Закону України «Про місцеві державні адміністрації», у їхній компетенції перебувають ті повноваження, які безпосередньо стосуються транспорту. Так, у ст. 20 цього Закону «Повноваження в галузі містобудування, житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, транспорту і зв'язку» вказується, що місцева державна адміністрація забезпечує організацію обслуговування населення підприємствами, установами та організаціями транспортного обслуговування незалежно від форм власності.

Місцеві органи виконавчої влади та органи самоврядування здійснюють контроль за роботою приміського пасажирського транспорту, вокзалів, погодження тарифів у приміських сполученнях (ст. 7 Закону України «Про залізничний транспорт»). Водночас цією ж статтею на місцеві органи державної виконавчої влади і органи місцевого самоврядування покладається організація виконання робіт з благоустрою привокзальних площ, спорудження та впорядкування під'їздів до залізничних станцій.

Статтею 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що до повноважень органів місцевого самоврядування належить затвердження маршрутів і графіків руху місцевого пасажирського транспорту незалежно від форм власності, узгодження цих питань стосовно транзитного пасажирського транспорту. Але Законом України «Про транспорт» (ст. 5) забороняється втручання органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади в господарську діяльність підприємств транспорту, відволікання їх експлуатаційного персоналу на інші роботи.

Водночас Закон України «Про транспорт» (ст. 5) зобов'язує органи управління транспортом сприяти місцевим органам влади і самоврядування у виконанні ними своїх повноважень щодо соціального та економічною розвитку транспорту, спільно здійснювати заходи щодо захисту навколишнього природного середовища, розробляти і проводити узгоджені заходи для забезпечення безперебійної роботи транспорту у разі стихійного лиха, аварій, катастроф та під час ліквідації їх наслідків, координують роботу, пов'язану із запобіганням аваріям і правопорушенням на транспорті, а також організують взаємодію різних видів транспорту з метою більш ефективного їх використання, підвищення якості обслуговування.

Органи управління транспортом та органи місцевої виконавчої влади об'єднують кошти державного та місцевого бюджетів і підприємств транспорту для будівництва вокзалів, станцій, портів, пристаней, аеропортів, пішохідних мостів, тунелів, пасажирських платформ, метрополітенів, придбання пасажирського рухомого складу, утримання і упорядкування шляхів сполучення та інших об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням пасажирів і перевезенням вантажів.

Слід зазначити, що місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування свої повноваження здійснюють в межах, визначених законодавством, до компетенції яких належать:

—залучення на договірних засадах підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності до участі в комплексному соціально-економічному розвитку відповідних територій та координація цієї роботи;

—у встановленому порядку фінансування видатків з місцевого бюджету на потреби транспорту;

—встановлення в порядку і межах, передбачених законом, тарифів по оплаті (зокрема, транспортних послуг);

—управління об'єктами транспорту (який входить до комунальної власності) в межах, визначених радою;

—затвердження маршрутів і графіків руху місцевого пасажирського транспорту незалежно від форм власності, узгодження цих питань відносно транзитного пасажирського транспорту у випадках, передбачених законом;

—залучення на договірних засадах підприємств, установ і організацій, які не належать до комунальної власності, до участі в обслуговуванні населення засобами транспорту;

—організація за рахунок власних коштів на пайових засадах будівництва, реконструювання та ремонту шляхів місцевого значення;

—забезпечення регулярного й безкоштовного перевезення до місця навчання та додому школярів;

—визначення у встановленому законом порядку розмірів відшкодування підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності за забруднення навколишнього природного середовища та іншу екологічну шкоду, що сталася внаслідок шкідливого впливу транспорту.

Завершуючи огляд повноважень, віднесених до компетенції виконавчої діяльності на місцях, слід згадати й те, що з питань, які відносяться до місцевого самоврядування, на їх вимоги підприємства, установи та організації транспорту, що не перебувають у комунальній власності, повинні надавати відповідну інформацію. Крім того, у цих закладах можна здійснювати перевірки відповідними місцевими органами у встановленому законом порядку чи виносити ініціативу про відповідні перевірки.

Узагальнюючи наявну інформацію, слід зазначити, що при здійсненні своїх повноважень відносно до транспортного комплексу, усі перераховані органи вступають у взаємодію між собою, узгоджуючи ті чи інші питання, застосовуючи відповідні способи, засоби, заходи, різноманітні організаційні форми у своїй діяльності.


4546198310534858.html
4546245171660855.html
    PR.RU™