Предмет теорії держави і права

Теорія держави і права має спільний із іншими юридич­ними науками об'єкт дослідження — державно-правову дійсність. Розмежування теорії держави і права з іншими юридичними науками відбувається за предметом дослі-


дження, тобто певного кола явищ, які вивчаються цією наукою. Кожна юридична наука має свій предмет дослі­дження, яким може виступати той або інший бік об'єктив­ної державно-правової дійсності.

Предметом теорії держави і права є найбільш загальні закономірності виникнення, буття, функціонування та роз­витку держави і права, на основі пізнання яких розробля­ються фундаментальні проблеми, що мають методологіч­не значення для галузевих юридичних наук. Закономір­ність — це стійкий причинно-наслідковий зв'язок між явищами (процесами), який існує об'єктивно (тобто неза­лежно від волі людей). Зазначимо, що в державно-правових процесах, як і в суспільному житті в цілому, можливі також і випадковості. Випадковість — це подія, основну причину якої встановити засобами сучасної науки неможливо, оскіль­ки вона викликана безліччю незначних і короткочасних причин. Висловлюючись науковою мовою, випадковість є перетином незалежних причинних рядів. Врахування ви­падковостей в юриспруденції необхідне, оскільки держава і право як соціальні явища та творіння людини не вільні від елементів хаосу, ірраціональності, дисбалансу. У цьому сенсі теорія держави і права, як і решта суспільних наук, є наукою не стільки закономірною, як законоподібною.

Предмет теорії держави і права включає:

1) сутність і соціальне призначення державних і пра­
вових явищ;

2) закономірності та випадковості виникнення, фун­
кціонування та розвитку держави і права;

3) систему понять і категорій, що використовуються
в юриспруденції (право, держава, їхня сутність, функції,
форми; норми права, правовідносини, реалізація права,
правопорядок тощо);

4) правові принципи, аксіоми, презумпції, фікції, що
були вироблені та використовуються юридичною теорією
та практикою;

5) теоретичні моделі правотворчої, правозастосовчої
та інтерпретаційної практики;



6) прогнози та практичні рекомендації щодо вдоскона­
лення та розвитку права і держави.

Предмет теорії держави і права складають явища, які можна назвати азбукою юриспруденції. Беззасвоєння цих явищ неможливо правильно та грамотно вивчати закони, складати угоди та договори, тлумачити їхній зміст, визна­чати їхню дію в просторі, у часі та за колом осіб.



1.4. Методологія теорії держави , ?і

і права

Методологія теорії держави і права — це система підхо­дів, методів і принципів наукового вивчення державно-правових явищ.

Центральний елемент методології — метод (від грецьк. methodos — шлях дослідження, теорія, учення) — спосіб досягнення якої-небудь пізнавальної мети, вирішення кон­кретної задачі. Якщо категорія « предмет науки » вказує на те, що саме вивчає та чи інша наука, то категорія «метод науки» вказує на те, яким саме шляхом відбувається дослі­дження.

Методи теорії держави і права умовно можна розділити на чотири групи: загальні; загальнонаукові; міждисциплі­нарні; спеціальні.

Загальні методи пізнання властиві кожній людині як розумній істоті і використовуються не лише в науці, а й у повсякденному житті: спостереження; порівняння; раху­вання; узагальнення; дескрипція (опис).

Загальнонаукові методи застосовуються в усіх науках. Зокрема, це методи: діалектики; формальної логіки; си­стемного аналізу.

Діалектичний метод в юриспруденції передбачає об'єк­тивний, всебічний і конкретний розгляд державно-право­вих явищ, виявлення притаманних їм зв'язків, наявність у них суперечностей, оцінку державно-правових явищ з якісного та кількісного боку, виявлення залежності форми явища від його сутності.

Складові діалектичного методу:

1) основні закони діалектики, а саме — закон єдності і
боротьби протилежностей, закон переходу кількісних змін
в якісні, закон заперечення заперечення. Прояв основних
законів діалектики у правовій сфері має певну специфіку.
Так, будь-яка юридична норма відображає єдність і супе­
речність регульованих нею суспільних відносин, оскільки
вона захищає та відображає одні і водночас обмежує інші
інтереси та прагнення. Нові правові норми скасовують (за­
перечують) старі й, у свою чергу, колись будуть скасовані;

2) категорії діалектики. До них належать такі парні
категорії, як одиничне та загальне, причина і наслідок,
необхідність і випадковість, зміст і форма, сутність і явище,


можливість і дійсність тощо. Наприклад, аналіз право-творчості і правозастосування з позицій категорії причини і наслідку показує, що в співвідношенні «суспільні від­носини—норми права» перші виступають як причина, а другі — як наслідки;

3) прийоми пізнання, а саме — аналіз і синтез, абстрак­ція і сходження від абстрактного до конкретного.

Аналіз є прийомом пізнання за допомогою розчленуван­ня предмета дослідження на складові елементи. Синтез — це поєднання окремих частин предмета в єдине ціле. Аналіз і синтез однаково необхідні для дослідження, оскільки ста­новлять єдність протилежностей. Наприклад, для вивчення такого складного явища, як правова реальність, ми спочат­ку виділяємо в ній і окремо вивчаємо правові норми, право­ві відносини, правову свідомість, правомірну поведінку, а потім синтезуємо їх у категорії правопорядку.

Абстракція — це уявне виділення істотних властиво­стей предмета й одночасне відвернення від несуттєвих його властивостей. Прийом сходження від абстрактного до конкретного полягає в переході від абстрактної схеми до наукового осмислення конкретного факту. Наприклад, зі всього різноманіття проявів інституту глави держави ми, відкидаючи особисті якості президента або монарха, особ­ливості здійснення ним політичної діяльності, виділяємо такі істотні ознаки цього інституту, як: спосіб заміщення поста та функції глави держави. Знаючи «очищені» від конкретики ознаки монархії або республіки, на їхній осно­ві ми можемо теоретично, науково оцінити і вивчити кож­ну існуючу монархію або республіку.

Чільне місце серед загальнонаукових методів посідає логіка — сукупність законів і прийомів правильного мис­лення. Існують чотири основні закони логіки:

1) закон тотожності. Тотожність — це таке відношен­
ня між об'єктами, коли вони рівні самі собі, є «тими сами­
ми». Цей закон свідчить: якщо твердження істинне, то воно
істинне. Цей закон є настільки очевидним, що нечасто за­
стосовується сам по собі;

2) закон суперечності свідчить, що твердження і запере­
чення одного і того ж не можуть бути істинними: одне є
неодмінно помилковим. Інакше кажучи, думки повинні
бути несуперечливими;

3) закон виключеного третього свідчить, що кожен
вислів є правильним або неправильним;


4) закон достатньої підстави означає, що жодна дум­ка не може бути визнана істинною без достатньої підстави. Іншими словами, нічого не можна приймати на віру: треба ґрунтуватися на достовірних фактах і раніше доведених положеннях. Інколи цей закон формулюють і так: те, що можна пояснити за допомогою меншого, не слід виражати за допомогою більшого.

Основні прийоми логіки:

1) індукція — умовивід, в якому висновок про множину
елементів робиться на підставі знання окремих елементів
цієї множини. Інакше кажучи, цей умовивід йде від фактів
до якоїсь гіпотези (загального твердження);

2) дедукція — умовивід, в якому висновок про один
елемент множини робиться на підставі знання загальних
властивостей всієї множини;

3) аналогія — метод, за допомогою якого досягається
знання предметів і явищ на підставі того, що вони мають
подібність з іншими;

4) гіпотеза — обґрунтоване припущення. При гіпотетич­
ному методі пізнання дослідник нерідко вдається до його
різновиду — аксіоматичного методу. Його сутність полягає
в побудові наукової теорії, при якій деякі твердження при­
ймаються без доказів і потім використовуються для отри­
мання інших знань.

Системний метод (системний аналіз) використовується при вивченні складних проблем, які перебувають у взаємоз-в'язку одна з іншою. Система — це сукупність об'єктів із фіксованими між ними відносинами. Системний метод представляє цілісне явище як систему, що складається з кількох взаємодіючих елементів (або підсистем, оскільки кожен елемент може бути також представлений як система нижчого рівня). Системний аналіз стосується утворення, розвитку, функціонування, синтезу державно-правових явищ, а також їхнього взаємозв'язку з іншими соціальни­ми явищами.

Міждисциплінарні методи застосовуються в кількох близьких за предметом дослідження науках:

1) культурологічний метод. Такий підхід припускає вивчення права як невід'ємної частини соціального регулю­вання разом з мораллю, етикою, релігією, а держави — в її взаємодії з іншими соціальними інститутам:», що виникли в ході розвитку людської цивілізації (громадянське суспіль­ство, політичні партії тощо);


2) соціологічний метод полягає в дослідженні права на
базі конкретних соціальних фактів. Він включає аналіз
статистичних відомостей і різного роду юридичних доку­
ментів, соціально-правовий експеримент, анкетування
тощо;

3) статистичний метод використовується для кількіс­
ної характеристики предмета дослідження, наприклад,
відомості про кількість правопорушень, про питому вагу
економічних злочинів тощо;

4) конкретно-історичний метод допомагає вивчити
специфіку конкретного державно-правового явища, про­
слідкувати динаміку його розвитку, наприклад, особливос­
ті соціального регулювання в період первісного ладу, ран­
ньої державності, сучасної правової держави тощо.

Спеціальні методи теоретико-правової науки такі:

1) формально-юридичний (догматичний) метод перед­
бачає дослідження юридичних фактів та юридичних тек­
стів, тлумачення їх у логічній послідовності з використан­
ням спеціальних юридичних термінів і конструкцій. Цей
метод передбачає вивчення права як такого, в «чистому
вигляді», поза зв'язком з економікою, політикою, мораллю
та іншими соціальними явищами.

Формально-юридичний метод є традиційним, властивим саме юридичній науці, таким, що виходить з її природи, оскільки формальність є невід'ємною властивістю права. Саме формальний метод виділив право з синкретичної (злитої) єдності соціальних регуляторів стародавнього суспільства.

Формальний метод складає обов'язковий, необхідний ступінь в науковому пізнанні права і держави, бо допомагає описати, узагальнити, класифікувати, систематизувати, передати одержане знання ясним, цілком визначеним спо­собом. За допомогою цього методу формулюються категорії та поняття юриспруденції, наприклад: суб'єкт права, нор­ма права, правовідносини, юридична відповідальність, правопорядок тощо;

2) порівняльно-правовий метод передбачає комплексне
вивчення правової культури в зіставленні досвіду різних
країн і народів, з'ясуванні традицій і новацій в розвитку
державних і правових інститутів. За допомогою порівняль­
но-правового методу можливо зіставлення якого-небудь
правового інституту або галузі права в одного народу в різ-





ні історичні періоди (діахронний аналіз) та правових ін­ститутів, що існують одночасно в різних країнах (синхрон­ний аналіз).

Методологія теорії держави і права не зводиться тільки до системи методів. Вона включає також підходи, принци­пи, ціннісні (методологічні) орієнтири, за допомогою яких забезпечується збагнення держави і права.

Наукова думка виробила найбільш загальні передумови пізнання — два основні підходи: матеріалістичний та ідеа­лістичний. Матеріалістичний виходить з того, що світ? матеріальний, існує об'єктивно, зовні та незалежно від свідомості, що матерія первинна і вічна, а свідомість — влас­тивість матерії. Стосовно юриспруденції цей підхід при­пускає, що державно-правові явища є похідними від еко­номічної або технологічної сфери суспільного життя.

Ідеалістичний підхід є протилежним матеріалістичному. Він виходить із того, що дух, свідомість, мислення — первин­ні, а матерія, природа, фізичне — вторинні, похідні. Вважа­ється, що в основі державно-правових явищ лежать ідеальні спонукальні цілі, мотиви, установки людей або якихось над­природних сутностей. Наприклад, Георг Гегель вважав, що джерело розвитку суспільства лежить в якомусь абсолютно­му дусі, який творить історію, і зумовлює всі дії людей.

Останнім часом набирає силу цивілізаційний підхід, в якому виділяються два напрями: теорія стадіального роз­витку цивілізації та теорія локальних цивілізацій. Для стадіальної теорп характерним є розгляд цивілізації як єдиного процесу прогресивного розвитку людства, в якому виділяються певні стадії (етапи). Теорія локальних цивілі­зацій виходить з того, що всесвітньо-історичний процес є сукупністю соціальних спільнот, що історично склалися, займають певну територію і мають свої особливості соціаль­но-економічного, правового і культурного розвитку.

Принципи пізнання — це вихідні положення теорії ме­тоду (методів) пізнання, які вимагають від суб'єкта пізнан­ня здійснення певних дій. До класичних, загальновизнаних методологічних принципів відносять:

1) принцип раціоналізму, тобто визнання того, що дер­
жавно-правові явища можуть бути пізнані за допомогою
розуму; •

2) принцип детермінізму, тобто визнання причинної
зумовленості державно-правових явищ;


3) принцип об'єктивної істини, тобто визнання мож­
ливості встановити єдину, верифіковану (таку, що підда­
ється перевірці) істину;

4) принцип верифікації, тобто перевірки, емпіричного
підтвердження теоретичних положень юриспруденції шля­
хом зіставлення їх зі спостережуваними об'єктами або екс­
перименту;

5) принцип історизму, який полягає у визнанні того,
що держава і право — історичні феномени, що всі держав­
но-правові явища існують в часі, тобто виникають, зміню­
ються, зникають.

Сучасна методологія, крім того, визнає можливість ір­раціоналізму, принцип додатковості, принцип плюралізму істини.

Ірраціоналізм — це світоглядна орієнтація, що визнає Основним видом пізнання уяву, інтуїцію, одкровення, віру, і обмежує або заперечує можливості розуму в процесі пі­знання. Не заперечуючи раціоналізму, сучасна юридична наука використовує також й ірраціональне знання. Напри­клад, багато загальних понять (істина, людина, суспільст­во) сприймаються суб'єктом пізнання спочатку інтуїтивно і лише в процесі детального вивчення формулюються раціо­налістично.

Принцип додатковості вперше був сформульований великим фізиком НільсоМ Бором. Річ у тому, що квантова механіка поставила людину в ситуацію» коли з'ясувалося, що пізнати багато явищ, керуючись тільки одним підходом, неможливо. Згідно з принципом додатковості для відтво­рення в знаковій системі цілісного явища необхідні взаємо-виключні, додаткові класи понять. Наприклад, багато правових інститутів традиційних аграрних співтовариств (в Африці, Азії) неможливо зрозуміти, керуючись тільки теоретичними уявленнями, виробленими європейською наукою.

Із принципом додатковості тісно пов'язаний принцип наукового плюралізму, суть якого полягає у визнанні множинності, неоднозначності істини.

Важливе місце в методології теорії держави і права по­сідають юридичні концепції та парадигми. Концепція — це науково обґрунтоване тлумачення явища. Парадигма — це модель постановки проблеми та її рішення, яка панує про­тягом певного історичного періоду в науковому співтовари-


стві. Точні, природничі та суспільні науки мають різний ступінь «відкритості», тобто здатність включати одну або більше загальновизнаних парадигм. Як правило, природ­ничі науки керуються однією загальновизнаною парадиг­мою, а зміна парадигм є науковою революцією.

Юриспруденція і теорія держави і права як її методоло­гічна, базова складова частина, належачи до соціальних (гуманітарних) наук, розділяють їхній поліпарадигмальний (поліконцептуальний) характер. Якщо точні та природни­чі науки керуються, як правило, однією загальновизнаною парадигмою (наприклад, визнання первинності матеріаль­ного світу), то соціальні науки «не можуть собі дозволити» однолінійного сприйняття світу через складність самого суспільства і породжених ним явищ.

Суспільні науки і юриспруденція як їхня частина, не­минуче є науками ідеологізованими, через що завданням і одночасно складовою частиною методології теорії держави і права є вироблення і слідування певним ціннісним (мето­дологічним) орієнтирам.До них ми повинні віднести орі­єнтацію на загальнолюдські і, як їхнє ядро, — європейські цінності, а саме: права людини, демократію та верховенст­во права.


4193308139366759.html
4193365471673339.html
    PR.RU™